Сучасний стан науково-технічної сфери в Україні - ABCD42.RU

Сучасний стан науково-технічної сфери в Україні

Науково-технічний потенціал України, його сучасний стан та особливості

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон. Наука — важливий фактор визнання за Україною гідного місця серед передових країн світу на рубежі тисячоліть. Її потенціал станом на початок 2000 р. становлять 1506 наукових установ та організацій. З них в академічному секторі науки їх налічується 289, вузівському — 160, галузевому — 964, заводському — 93. Безпосередньо дослідницькою діяльністю в галузі науки і техніки зайнято 126 тис. чол., у тому числі: 4132 докторів і понад 20 тис. кандидатів наук. В авангарді науки України — 6 державних академій: Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія педагогічних наук, Академія мистецтв. Функції державного управління у галузі науки здійснює Міністерство освіти і науки України. В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об’єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, належать державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розробляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань, технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій[3, c. 35-38]. Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв’язанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів. Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об’єднань. Важливу роль у розміщенні об’єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани. В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисельністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі заклади освіти І—II рівнів акредитації.Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу, індустріального Придніпров’я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові.З метою удосконалення управління наукою в Україні створено шість територіальних наукових центрів: у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та Львові, які координують роботу академічного, вузівського, галузевого і заводського секторів, проводять дослідження з урахуванням місцевої специфіки. В цілому профіль закладів науки і наукового обслуговування збігається з спеціалізацією галузей матеріального виробництва невиробничої сфери по регіонах.Прискорення НТП характерне для такої системи виробництва, яка базується на вивченні і використанні дії об’єктивних, економічних законів. Високоефективний і раціональний НТП розвивається за умов:

1. зацікавленості використання НТП у нарощуванні обсягів виробництва, розширенні власності, впровадженні нових технологій;

2. пріоритету НТП в поліпшенні умов праці, забезпеченні соціальної спрямованості економіки, виробництва продукції широкого вжитку;

3. конкуренції у використанні нових досягнень НТП, боротьби за лідерство на ринку;

4. підтримки розвитку НТП державою і кредитними установами;

5. тісних науково-технічних, виробничих і ринкових зв’язків наукових установ і виробничих підприємств[8, c. 48-50]. В Україні НТП розвивався не на основі вищезгаданих умов, а на основі ідеологічного протиборства з країнами Заходу. Внаслідок цього НТП і його напрями визначали такі чинники: суспільна власність на засоби виробництва; спрямуванням розвитку науки і техніки на мілітаризацію, на розвиток військово-промислового комплексу;

надання пріоритету розвитку НТП для виробництва засобів виробництва.

Внаслідок цієї політики у сфері НТП стали відчутними такі її негативні прояви в економіці України на початку 90-х років:

• технічне і технологічне відставання від розвинутих країн світу;

• висока матеріале- і енергомісткість виробництва;

• відносна ізольованість у науково-технічному і технологічному обміні;

• високий рівень затратності виробництва;

• низький рівень інтенсифікації виробництва, продуктивності праці;

• спад виробництва й економічна криза.

Однак навіть за таких умов розвитку НТП в Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати Найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення соціальної їх спрямованості, прискорення ‘НТП, посилення інтенсифікації виробництва тощо. Таким чином, йдеться не про створення науково-технічного потенціалу, а про реорганізацію діяльності вже створеного на новій економічній основі. У 1991 р. Верховна Рада України розглянула і прийняла Закон Про основи державної науково-технічної політики в Україні. Трохи пізніше при Кабінеті Міністрів України створено комітет з науково-технічного прогресу, орган, покликаний на основі даного закону здійснювати державне регулювання НТП у незалежній Україні, реалізовувати науково-технічну політику на практиці. Цим законом Передбачено регулювання всіх фондів, програм, контрактів, проведення експертиз, створення умов для інтеграції науки і освіти. На сучасному етапі в Україні є об’єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики: функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, технічний і виробничий потенціал багатьох передових підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі, який дозволяє внаслідок конверсії виробляти і випускати конкурентоспроможну продукцію. Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкурентоспроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація і навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найважливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією і децентралізацією в управлінні НТП, між державним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи. Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1453 науково-дослідні, проектно-конструкторські й проектно-наукові установи, з них 660 самостійних науково-дослідних інститутів, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну науково-і дослідну роботу виконують вищі навчальні заклади, яких в Україні налічується 150. Експериментальна перевірка нових зразків техніки і технології здійснюється на 16 заводах, які не випускають продукції на сторону[

Сучасний стан науково-технічної сфери в Україні

доц. Дружин іна В.В., Плєшкова М.В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Проблеми розвитку освіти і науки в Україні

Сучасний стан наукової та освітньої сфер України обумовлено довгостроковим негативним впливом загальноекономічних проблем, пов’язаних зі структурною реформованістю економіки країни, домінуванням в ній низькотехнологічних галузей і укладів. Руйнівно вплинула на розвиток науки та освіти некомпетентна державна політика проведення неоліберальних ринкових реформ (приватизація, трансформація бюджетної, податкової та інших фінансово-економічних систем) фактично без врахування науково-технологічного фактору та його впливу на ефективність вітчизняної економіки. Сумний досвід ринкових трансформацій свідчить про суттєве зниження якості освітньої та наукової діяльності і формування робочої сили, в тому числі її найбільш висококваліфікованої частини. Для ефективного вирішення цих проблем необхідно виявити слабкі сторони і перепони, що гальмують розвиток наукової та освітньої сфер в Україні, а також наявні переваги і потенційні можливості щодо здійснення узгоджених системних змін. Все це обумовило актуальність обраної теми.

Об’єктом дослідження є наукова та освітня сфери в Україні.

Метою дослідження стала інноваційна політика, яка спрямована на покращення становища освіти та науки в Україні.

Основні проблеми дослідження: відсутність механізмів координації програм розвитку освіти і науки; дефіцит коштів; застарілість сучасної технологічної бази освіти та науки; погіршення демографічної структури та якості кадрів науки.

В Україні на сучасному етапі розвитку діє досить розгалужена система державних органів, в межах компетенції яких є інноваційна діяльність. Проте недостатньо вдосконалена інноваційна політика призвела до ускладнень у сферах освіти, наукових та науково-технологічних досліджень в Україні.

Розглянемо загальний обсяг виконаних наукових та науково- технічн их роб іт у табл . 1 .

Обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт *)

Всього, у фактичних цінах

*Розроблено за даними [ 3 ]

З табл . 1 можна можна побачити, що всі показники порівняно з базовими данними перебувають в тенденції незначного зростання.

Дефіцитне фінансування інноваційної діяльності негативно впливає на розвиток освіти та науки в Україні, що відображено в табл. 2.

Джерела фінансування інноваційної діяльності в Україні*)

Загальна сума витрат

У тому числі за рахунок коштів

*Розроблено за даними [ 3 ]

За результами табл . 2 можна побачити, що найбільший вклад в фінансування інноваційної галузі з боку держави внесено у 2008 році, після чого, фінансування інноваційної діяльності з боку держави щорічно зменшується, проте тенденція іноземного інвестування, навпаки, щорічно збільшується.

Погіршується демографічна структура та якість кадрів науки. З її лав вимиваються здебільшого працівники продуктивного віку. За умов загального скорочення чисельності дослідників, незначного притоку в науку молоді і домінування в складі наукових кадрів науковців старшого віку в найближчі роки може статися серйозна кадрова криза внаслідок природного відтоку з наукової сфери значної кількості нині ще працюючих пенсіонерів.

Розглянемо динаміку розвитку наукових кадрів та організації, що сприяють інноваційному розвитку в Україні за період 2007-2010 рр., яка представлена на рис . 1.

Рис унок 1. Наукові кадри та кількість організацій в Україні [3]

З рис. 1 можна зробити висновок, що кількість організацій, що виконують наукові дослідження постійно зменшується. На даний час лише менше третини всіх вітчизняних кандидатів і докторів наук працює безпосередньо в науковій сфері. Цьому в певній мірі сприяє втрачання вимогливості при вирішенні проблем атестації наукових кадрів, присудженні вчених і академічних звань, зниження престижу наукової праці при збереженні в суспільстві престижу вчених звань, які сьогодні становляться також своєрідним предметом приватизації.

Для розбудови інтелектуально-орієнтованої економіки і формування знаннєвого суспільства Україна повинна мати ефективну науку та освіту світового рівня: високопродуктивних науковців, сучасне технологічне оснащення та інформаційне забезпечення їх праці, достатню кількість високо кваліфікаційних кадрів, наявність розвинутого співробітництва між бізнесменами та вищими навчальними закладами задля для виведення випускників на гідний ринок праці, раціональну організацію науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, інакше кажучи, науку з високим інноваційним потенціалом.

Читайте также  Туристична інфраструктура Києва

Отже, існує потреба в перегляді й актуалізації змісту державної наукової та освітньої політики, визначеності її доктринальних завдань та стратегічних напрямів, а також у створенні простих, зрозумілих науковцям, владі та суспільству механізмів забезпечення зростання ролі науки та її інноваційного потенціалу в соціально-економічному розвитку країни.

1. Маліцький Б.А., Булкін І.О., Єгоров І.Ю. та ін. Актуальні питання методології та практики науково-технічної політики / Під ред. Б.А.Маліцького. – К.: УкрІНТЕІ, 2001. – 204 с.

2. Маліцький Б.А., Попович О.С., Соловйов В.П. та ін. Раціональне фінансування науки як передумова розбудови знаннєвого суспільства в Україні. – К.: Фенікс, 2004. – 31 с.

3. Сайт Державного комітету статистики України — http : // www . ukrstat . gov . ua

Сучасний стан науково-технічної сфери в Україні — реферат

ПОЛТАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ

Реферат на тему:

“Сучасний стан науково-технічної сфери в Україні”

Студентка групи МЗД-31

У сучасних умовах глобалізації економічного життя розвинуті країни, де наука виконує роль головного економіко-відтворювального фактора, забезпечують свій розвиток за рахунок вдосконалення існуючих технологій, техніки та використання принципово нових наукових досягнень. Міжнародний технологічний та науковий обмін, трансфер інтелектуального потенціалу — одна з ознак нашого часу.

Зрозуміло, що Україна стане процвітаючою державою тільки тоді, коли вона зможе комплексно і ефективно освоїти в своїх інтересах території та ресурси, якими володіє. Але зробити це неможливо без тісної економічної і технологічної співпраці з розвинутими країнами. Тому стратегічною метою для
України повинно бути її входження до міжнародних науково-технічних потоків, які дозволять модернізувати вітчизняне виробництво, забезпечити конкурентоспроможність основних галузей промисловості.

Охарактеризуємо стан науково-технічної сфери в Україні. За 1998 рік науково-технічними організаціями України було створено 268 зразків нової техніки, або 5,3 зразків на 1 млн. населення (в Росії відповідний показник склав 6,8 зразків на 1 млн. населення). Розрахунки свідчать, що за останні роки їхня кількість щорічно зменшується в середньому майже на 20%. Серед створених зразків нової техніки переважало електротехнічне, хімічне, компресорне, нафтопромислове та нафтогазопереробне устаткування, автомобілі, технологічне устаткування для харчової промисловості.

Хоча в останні роки було створено менше зразків нової техніки ніж у попередні, питома вага прийнятих до опанування об»єктів нової техніки загальною кількістю була в середньому на 6,6% вищою. Оцінка технічного рівня створених зразків свідчить, що їх переважна частина не відповідає сучасним вимогам. Так, частка зразків, при створенні яких використовувалися принципово нові технічні рішення, в останні роки не перевищувала 7% (у
Росії цей показник минулого року склав 44,1%). У результаті лише 7 (2,6%) із загальної кількості створених минулого року зразків нової техніки за своїми техніко-економічними характеристиками перевищили кращі світові аналоги. Суттєво, що технічний рівень кожного третього зразка не визначався через відсутність на підприємствах інформації про кращі світові аналоги. У зв»язку з цим без урахування кращих світових аналогів було створено 60% зразків устаткування для чорної та кольорової металургії, харчової промисловості, понад 30% — апаратури та устаткування засобів зв»язку, електротехнічного устаткування, землерийних машин та устаткування культурно- побутового призначення. Таке становище спричинене насамперед тим, що на початку 90-х років з набуттям підприємствами та організаціями господарської незалежності (згідно із Законом України Про підприємства в Україні ) останні з метою економії стали ліквідовувати патентно-ліцензійні структури.

Упродовж останніх років спостерігається процес скорочення чисельності винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій
— їх кількість постійно зменшується, що, безумовно, негативно впливає на процес створення нової техніки. Так, у 1998 році вона складала 47,2 тис. чоловік або 85,8% від рівня 1996 р. Через брак необхідної інфраструктури та умов для плідної діяльності, “інноватори”, у західному розумінні, в Україні по суті так і не з»явилися, а винахідники працюють здебільшого “на износ”, на декваліфікацію і на “утечку мозгов”.

Структура науково-технічних робіт (НТР) за своєю номенклатурою та питомою вагою складових в останні роки практично не відрізняється і в середньому складає:

. науково-дослідні роботи (39,6%);

. проектно-конструкторські і технологічні роботи (35,2%);

. виготовлення дослідних зразків виробів (15,7%);

. науково-технічні послуги (6,5%);

. проектні роботи для будівництва (6,5%).

Фінансування НТР 1998 року здійснювалося з наступних джерел :

. кошти держбюджету (28,8% від загального обсягу фінансування);

. кошти замовників НТР (62,2%);

. власні кошти організацій, що виконували НТР (3,1%);

. кошти Держіннофонду (1,9%);

. кошти інших джерел (4,0%).

Порівняння показника чисельності спеціалістів, які працюють у науково- технічній сфері України, з розрахунку на 10000 зайнятих в економіці держави
(у 1997 р. — 84 чол.) з відповідним показником ряду європейських країн і
Росії вказує на те, що Україна поступається останній (143 чол.), а також таким країнам, як Німеччина (125 чол.), Франція (122 чол.), Великобританія
(97 чол.), Бельгія (95 чол.). Але за цим показником Україна поки що знаходиться попереду таких країн, як Австрія (67 чол.) та Італія (60 чол.).

Україна впевнено посідає перше місце у світі за густиною кадрового науково-технічного потенціалу‚ значно випереджаючи Японію‚ Ізраїль‚ Росію і
США. В той же час за рівнем продуктивності національної економіки Україна займає тільки 82-ге місце у світі‚ програючи Японії у 10,8 рази; Ізраїлю — у 7,8; Росії — у 1,9; США — у 13,2 рази. Такий вражаючий розрив між наявним ресурсом одного з головних факторів економічного росту та рівнем національної продуктивності є характерним для всіх постсоціалістичних країн. Так‚ відповідно за показниками‚ що порівнюються‚ ці країни займають місця: Росія — 4 та 59; Болгарія — 5 та 61; Білорусь — 10 та 52; Естонія —
11 та 50; Словенія — 13 та 26; Словаччина — 22 та 36; Румунія — 28 та 58;
Польща — 35 та 46; Угорщина — 33 та 39.

Скористаємося статистичними даними щодо фінансування науково-технічної сфери у державному секторі окремих країн OECD (Організація економічного співробітництва та розвитку) та фактичними даними Держкомстату України за
1997 рік. Статистика OECD репрезентує економіку розвинутих країн світу і вважається найбільш достовірною для міжнародних порівнянь. Для цілей статистичного аналізу були вибрані держави‚ що є представниками різних за продуктивністю національної економіки груп країн OECD і також можуть розглядатися як аналоги України за своїм природним і ресурсним потенціалом
(чисельність населення‚ територія‚ географічне положення). Дані для міжнародного порівняльного аналізу показників витрат на НДПКР у державному секторі вибраних країн OECD та України представлені у таблиці.

Міжнародні порівняння показників витрат на НДПКР у державному секторі вибраних країн OECD і Європейського Союзу та академічного сектору України
(1997 р.)
|Країна, регіон |Витрати на НДПКР |Дослідники‚ що |Витрати на НДПКР у |
| |у державному |виконують НДПКР у |державному секторі |
| |секторі (за ПКС),|державному секторі|на 1 дослідника (за|
| |млн. дол. |‚ тис. осіб |ПКС)‚ тис. дол. |
|Канада |1457,42 |7,5 |194,3 |
|Франція |5603,37 |25,9 |216,3 |
|Німеччина |5498,05 |36,3 |151,5 |
|Греція |174,40 |1,9 |91,8 |
|Італія |2841,01 |13,1 |216,9 |
|Японія |6917,53 |29,9 |231,4 |
|Іспанія |913,00 |7,7 |118,6 |
|Туреччина |145,04 |1,8 |80,6 |
|Великобританія |2977,63 |14,0 |212,7 |
|Європейський |20529,72 |117,8 |174,3 |
|Союз | | | |
|Україна |305,48 |34,9 |8,8 |
|(академічний | | | |
|сектор) | | | |

З таблиці добре видно‚ який значний розрив із розвинутими країнами ми маємо щодо відносних обсягів фінансування державного сектору науково- технічної сфери. Так‚ рівень витрат на НДПКР у академічному секторі України на одного дослідника складає тільки 5% середньоєвропейського рівня. Навіть якщо ми розглянемо наших сусідів – Туреччину та Грецію, що історично відіграють для нас роль аналогів у міжнародних порівняннях ‚ але у науково- технічній сфері Європи погоди не роблять‚ ми чітко побачимо катастрофічно неконкурентний режим фінансування української науки. Названі дві країни витрачають коштів на фінансування одного дослідника приблизно у десять разів більше, ніж Україна. Виникає риторичне запитання: Про який інноваційний вектор економічного розвитку може йти мова при збереженні такого стану речей?

В українській науково-технічній сфері утворилася ситуація зачарованого кола: великий ресурс не може бути адекватно профінансований‚ що у свою чергу спричиняє низьку його економічну ефективність‚ що‚ далі‚ спричиняє брак коштів для фінансування. В цих умовах урядом вибрана дивна тактика фінансової політики щодо підтримки науково-технічної сфери — вибіркове і нерегулярне виділення коштів тільки на заробітну плату‚ та ще й у розмірах‚ які не забезпечують елементарних потреб науковців. Ясно‚ що ця практика створює ілюзію фінансування науки‚ а реально виконує функцію допомоги по безробіттю.

То ж звернімо увагу на те, що в умовах відкритого науково-технічного простору необхідні соціально-економічні витрати на проведення успішних
НДПКР уніфікуються між країнами. Українські вчені‚ як і їх колеги з практично всіх куточків світу‚ за тими ж самими цінами купують обладнання‚ матеріали‚ прилади та інформацію‚ сплачують реєстраційні внески‚ транспортні тарифи та кошти за помешкання і харчування при участі в міжнародних наукових конференціях‚ семінарах‚ школах‚ програмах стажування.
До того ж їм всім треба мати відносну матеріальну незалежність для вирішення стандартних побутових проблем і родинних зобов»язань з тим‚ щоб вони могли повністю віддаватись улюбленій справі і реалізувати свої таланти і здібності.

Виходячи з цього, зрозумілим є висновок‚ що відносні витрати на одного ефективного дослідника не можуть в Україні так сильно відрізнятися від середньоєвропейських‚ як це фактично склалося. Тим паче‚ що і на українському ринку сьогодні більшість товарів та послуг вже давно реалізуються за світовими цінами. Провал у політиці фінансування науки і‚ зокрема‚ заробітної плати вчених‚ який допущений низкою урядів‚ у жодному разі не може вважатися природним і повинен бути ліквідованим якнайшвидше.

Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів.
Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. За експертними оцінками через недовикористання сучасних досягнень науки і технології у виробництві Україна втрачає щорічно 10 млрд. доларів США.

Досвід роботи технопарків, малих науково-впроваджувальних фірм, інших інноваційних підприємств свідчить про значні можливості нових інноваційних структур у вирішенні проблем впровадження.

Стратегією економічного та соціального розвитку України на 2000 — 2004 роки передбачено, що визначальним пріоритетом державної політики має стати структурна перебудова промисловості, розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави.
Обраний стратегічний курс на інноваційний розвиток ґрунтується на структурній перебудові економічних галузей, технологічному оновленню промисловості, широкому використанні досягнень науки і техніки. Наявний науково-технологічний потенціал ще здатний забезпечити економічний прогрес
України.

Це обумовлено тим, що Україна на початку ринкових перетворень мала значні можливості для розвитку своєї економіки, зокрема в науково- технологічній сфері. Було створено науково-технічний потенціал, який за багатьма характеристиками відповідав рівню розвинених країн світу. З окремих наукових напрямів, наприклад, з матеріалознавства, теоретичної фізики, математики, зварювального виробництва, біотехнологій Україна і зараз зберігає провідні позиції у світі.

Протягом останніх років на державному рівні здійснено низку важливих заходів у напрямі поліпшення державної науково-технічної політики.
Верховною Радою схвалена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України.

Пріоритетами при розробці стратегії та політики розвитку наукомістких технологій в Україні сьогодні є:

Читайте также  Стихотворение Мандельштама За гремучую доблесть грядущих веков

— концентрація ресурсів на проведенні фундаментальних і прикладних досліджень за напрямами, з яких Україна має значний науковий, технологічний та виробничий потенціал;

— запровадження програмно-цільового підходу до фінансування усіх секторів наукової сфери;

— впровадження ринкових механізмів підтримки нових технологій, розширення участі малого й середнього бізнесу в науково-технологічному розвитку;

— приведення системи правового захисту інтелектуальної власності у відповідність з міжнародними нормами та введення інтелектуальної власності у господарський обіг;

— розвиток і впровадження сучасних інформаційних технологій.

Інноваційний розвиток передбачає перенесення акценту з традиційних науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, бізнес-інкубатори, проведення політики ресурсо- та енергозбереження.

На данный момент в нашей базе:
Рефераты: 60160
Дипломные работы: 626
Курсовые работы: 2381
Шпаргалки: 1034
Доклады: 12078
Сочинения: 5238
Изложения: 1016
Топики: 1546
Бестселлеры: 9
Авторские материалы: 6802
Отчеты: 1

Всего работ: 90891

[Новые поступления]

Сучасний стан науково-технічної сфери в Україні

—>

Науково-технічна сфера в Україні: сучасний стан Міжнародний технологічний та науковий обмін, трансфер інтелектуального потенціалу — одна з ознак нашого часу.

Зрозуміло, що Україна стане процвітаючою державою тільки тоді, коли вона зможе комплексно і ефективно освоїти в своїх інтересах території та ресурси, якими володіє. Але зробити це неможливо без тісної економічної і технологічної співпраці з розвинутими країнами. Тому стратегічною метою для України повинно бути її входження до міжнародних науково-технічних потоків, які дозволять модернізувати вітчизняне виробництво, забезпечити конкурентоспроможність основних галузей промисловості.

Охарактеризуємо стан науково-технічної сфери в Україні. За 1998 рік науково-технічними організаціями України було створено 268 зразків нової техніки, або 5,3 зразків на 1 млн. населення (в Росії відповідний показник склав 6,8 зразків на 1 млн. населення). Розрахунки свідчать, що за останні роки їхня кількість щорічно зменшується в середньому майже на 20%. Серед створених зразків нової техніки переважало електротехнічне, хімічне, компресорне, нафтопромислове та нафтогазопереробне устаткування, автомобілі, технологічне устаткування для харчової промисловості.

Хоча в останні роки було створено менше зразків нової техніки ніж у попередні, питома вага прийнятих до опанування об’єктів нової техніки загальною кількістю була в середньому на 6,6% вищою. Оцінка технічного рівня створених зразків свідчить, що їх переважна частина не відповідає сучасним вимогам. Так, частка зразків, при створенні яких використовувалися принципово нові технічні рішення, в останні роки не перевищувала 7% (у Росії цей показник минулого року склав 44,1 . У результаті лише 7 (2,6 із загальної кількості створених минулого року зразків нової техніки за своїми техніко-економічними характеристиками перевищили кращі світові аналоги.

Суттєво, що технічний рівень кожного третього зразка не визначався через відсутність на підприємствах інформації про кращі світові аналоги. У зв’язку з цим без урахування кращих світових аналогів було створено 60% зразків устаткування для чорної та кольорової металургії, харчової промисловості, понад 30% — апаратури та устаткування засобів зв’язку, електротехнічного устаткування, землерийних машин та устаткування культурно-побутового призначення. Таке становище спричинене насамперед тим, що на початку 90-х років з набуттям підприємствами та організаціями господарської незалежності (згідно із Законом України Про підприємства в Україні) останні з метою економії стали ліквідовувати патентно-ліцензійні структури.

Упродовж останніх років спостерігається процес скорочення чисельності винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій — їх кількість постійно зменшується, що, безумовно, негативно впливає на процес створення нової техніки. Так, у 1998 році вона складала 47,2 тис. чоловік або 85,8% від рівня 1996 р. Через брак необхідної інфраструктури та умов для плідної діяльності, “інноватори”, у західному розумінні, в Україні по суті так і не з’явилися, а винахідники працюють здебільшого “на износ”, на декваліфікацію і на “утечку мозгов”.

Структура науково-технічних робіт (НТР) за своєю номенклатурою та питомою вагою складових в останні роки практично не відрізняється і в середньому складає:

науково-дослідні роботи (39,6 ;
проектно-конструкторські і технологічні роботи (35,2 ;
виготовлення дослідних зразків виробів (15,7 ;
науково-технічні послуги (6,5 ;
проектні роботи для будівництва (6,5 .
Фінансування НТР 1998 року здійснювалося з наступних джерел:

кошти держбюджету (28,8% від загального обсягу фінансування);
кошти замовників НТР (62,2 ;
власні кошти організацій, що виконували НТР (3,1 ;
кошти Держіннофонду (1,9 ;
кошти інших джерел (4,0 .
Порівняння показника чисельності спеціалістів, які працюють у науково-технічній сфері України, з розрахунку на 10000 зайнятих в економіці держави (у 1997 р. — 84 чол.) з відповідним показником ряду європейських країн і Росії вказує на те, що Україна поступається останній (143 чол.), а також таким країнам, як Німеччина (125 чол.), Франція (122 чол.), Великобританія (97 чол.), Бельгія (95 чол.). Але за цим показником Україна поки що знаходиться попереду таких країн, як Австрія (67 чол.) та Італія (60 чол.).

Україна впевнено посідає перше місце у світі за густиною кадрового науково-технічного потенціалу‚ значно випереджаючи Японію‚ Ізраїль‚ Росію і США. В той же час за рівнем продуктивності національної економіки Україна займає тільки 82-ге місце у світі‚ програючи Японії у 10,8 рази; Ізраїлю — у 7,8; Росії — у 1,9; США — у 13,2 рази. Такий вражаючий розрив між наявним ресурсом одного з головних факторів економічного росту та рівнем національної продуктивності є характерним для всіх постсоціалістичних країн. Так‚ відповідно за показниками‚ що порівнюються‚ ці країни займають місця: Росія — 4 та 59; Болгарія — 5 та 61; Білорусь — 10 та 52; Естонія — 11 та 50; Словенія — 13 та 26; Словаччина — 22 та 36; Румунія — 28 та 58; Польща — 35 та 46; Угорщина — 33 та 39.

Скористаємося статистичними даними щодо фінансування науково-технічної сфери у державному секторі окремих країн OECD (Організація економічного співробітництва та розвитку) та фактичними даними Держкомстату України за 1997 рік. Статистика OECD репрезентує економіку розвинутих країн світу і вважається найбільш достовірною для міжнародних порівнянь.

Для цілей статистичного аналізу були вибрані держави‚ що є представниками різних за продуктивністю національної економіки груп країн OECD і також можуть розглядатися як аналоги України за своїм природним і ресурсним потенціалом (чисельність населення‚ територія‚ географічне положення). Дані для міжнародного порівняльного аналізу показників витрат на НДПКР у державному секторі вибраних країн OECD та України представлені у таблиці.

Міжнародні порівняння показників витрат на НДПКР у державному секторі вибраних країн OECD і Європейського Союзу та академічного сектору України (1997 р.).

Країна, регіон
Витрати на НДПКР у державному секторі (за ПКС), млн. дол.
Дослідники‚ що виконують НДПКР у державному секторі ‚ тис. осіб
Витрати на НДПКР у державному секторі на 1 дослідника (за ПКС)‚ тис. дол.
Канада
1457,42
7,5
194,3
Франція
5603,37
25,9
216,3
Німеччина
5498,05
36,3
151,5
Греція
174,40
1,9
91,8
Італія
2841,01
13,1
216,9
Японія
6917,53
29,9
231,4
Іспанія
913,00
7,7
118,6
Туреччина
145,04
1,8
80,6
Великобританія
2977,63
14,0
212,7
Європейський Союз
20529,72
117,8
174,3
Україна (академічний сектор)
305,48
34,9
8,8

З таблиці добре видно‚ який значний розрив із розвинутими країнами ми маємо щодо відносних обсягів фінансування державного сектору науково-технічної сфери. Так‚ рівень витрат на НДПКР у академічному секторі України на одного дослідника складає тільки 5% середньоєвропейського рівня. Навіть якщо ми розглянемо наших сусідів – Туреччину та Грецію, що історично відіграють для нас роль аналогів у міжнародних порівняннях ‚ але у науково-технічній сфері Європи погоди не роблять‚ ми чітко побачимо катастрофічно неконкурентний режим фінансування української науки.

Названі дві країни витрачають коштів на фінансування одного дослідника приблизно у десять разів більше, ніж Україна. Виникає риторичне запитання: Про який інноваційний вектор економічного розвитку може йти мова при збереженні такого стану речей?

В українській науково-технічній сфері утворилася ситуація зачарованого кола: великий ресурс не може бути адекватно профінансований‚ що у свою чергу спричиняє низьку його економічну ефективність‚ що‚ далі‚ спричиняє брак коштів для фінансування. В цих умовах урядом вибрана дивна тактика фінансової політики щодо підтримки науково-технічної сфери — вибіркове і нерегулярне виділення коштів тільки на заробітну плату‚ та ще й у розмірах‚ які не забезпечують елементарних потреб науковців. Ясно‚ що ця практика створює ілюзію фінансування науки‚ а реально виконує функцію допомоги по безробіттю.

То ж звернімо увагу на те, що в умовах відкритого науково-технічного простору необхідні соціально-економічні витрати на проведення успішних НДПКР уніфікуються між країнами. Українські вчені‚ як і їх колеги з практично всіх куточків світу‚ за тими ж самими цінами купують обладнання‚ матеріали‚ прилади та інформацію‚ сплачують реєстраційні внески‚ транспортні тарифи та кошти за помешкання і харчування при участі в міжнародних наукових конференціях‚ семінарах‚ школах‚ програмах стажування. До того ж їм всім треба мати відносну матеріальну незалежність для вирішення стандартних побутових проблем і родинних зобов’язань з тим‚ щоб вони могли повністю віддаватись улюбленій справі і реалізувати свої таланти і здібності.

Виходячи з цього, зрозумілим є висновок‚ що відносні витрати на одного ефективного дослідника не можуть в Україні так сильно відрізнятися від середньоєвропейських‚ як це фактично склалося. Тим паче‚ що і на українському ринку сьогодні більшість товарів та послуг вже давно реалізуються за світовими цінами. Провал у політиці фінансування науки і‚ зокрема‚ заробітної плати вчених‚ який допущений низкою урядів‚ у жодному разі не може вважатися природним і повинен бути ліквідованим якнайшвидше.

Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів. Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. За експертними оцінками через недовикористання сучасних досягнень науки і технології у виробництві Україна втрачає щорічно 10 млрд. доларів США.

Досвід роботи технопарків, малих науково-впроваджувальних фірм, інших інноваційних підприємств свідчить про значні можливості нових інноваційних структур у вирішенні проблем впровадження.

Стратегією економічного та соціального розвитку України на 2000 — 2004 роки передбачено, що визначальним пріоритетом державної політики має стати структурна перебудова промисловості, розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Обраний стратегічний курс на інноваційний розвиток ґрунтується на структурній перебудові економічних галузей, технологічному оновленню промисловості, широкому використанні досягнень науки і техніки. Наявний науково-технологічний потенціал ще здатний забезпечити економічний прогрес України.

Це обумовлено тим, що Україна на початку ринкових перетворень мала значні можливості для розвитку своєї економіки, зокрема в науково-технологічній сфері. Було створено науково-технічний потенціал, який за багатьма характеристиками відповідав рівню розвинених країн світу. З окремих наукових напрямів, наприклад, з матеріалознавства, теоретичної фізики, математики, зварювального виробництва, біотехнологій Україна і зараз зберігає провідні позиції у світі.

Протягом останніх років на державному рівні здійснено низку важливих заходів у напрямі поліпшення державної науково-технічної політики. Верховною Радою схвалена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України.

Пріоритетами при розробці стратегії та політики розвитку наукомістких технологій в Україні сьогодні є:

Сучасний стан науково-технічної сфери в Україні — реферат

ПОЛТАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ

Реферат на тему:

“Сучасний стан науково-технічної сфери в Україні”

Студентка групи МЗД-31

У сучасних умовах глобалізації економічного життя розвинуті країни, де наука виконує роль головного економіко-відтворювального фактора, забезпечують свій розвиток за рахунок вдосконалення існуючих технологій, техніки та використання принципово нових наукових досягнень. Міжнародний технологічний та науковий обмін, трансфер інтелектуального потенціалу — одна з ознак нашого часу.

Читайте также  Экологические проблемы Казахстана

Зрозуміло, що Україна стане процвітаючою державою тільки тоді, коли вона зможе комплексно і ефективно освоїти в своїх інтересах території та ресурси, якими володіє. Але зробити це неможливо без тісної економічної і технологічної співпраці з розвинутими країнами. Тому стратегічною метою для
України повинно бути її входження до міжнародних науково-технічних потоків, які дозволять модернізувати вітчизняне виробництво, забезпечити конкурентоспроможність основних галузей промисловості.

Охарактеризуємо стан науково-технічної сфери в Україні. За 1998 рік науково-технічними організаціями України було створено 268 зразків нової техніки, або 5,3 зразків на 1 млн. населення (в Росії відповідний показник склав 6,8 зразків на 1 млн. населення). Розрахунки свідчать, що за останні роки їхня кількість щорічно зменшується в середньому майже на 20%. Серед створених зразків нової техніки переважало електротехнічне, хімічне, компресорне, нафтопромислове та нафтогазопереробне устаткування, автомобілі, технологічне устаткування для харчової промисловості.

Хоча в останні роки було створено менше зразків нової техніки ніж у попередні, питома вага прийнятих до опанування об»єктів нової техніки загальною кількістю була в середньому на 6,6% вищою. Оцінка технічного рівня створених зразків свідчить, що їх переважна частина не відповідає сучасним вимогам. Так, частка зразків, при створенні яких використовувалися принципово нові технічні рішення, в останні роки не перевищувала 7% (у
Росії цей показник минулого року склав 44,1%). У результаті лише 7 (2,6%) із загальної кількості створених минулого року зразків нової техніки за своїми техніко-економічними характеристиками перевищили кращі світові аналоги. Суттєво, що технічний рівень кожного третього зразка не визначався через відсутність на підприємствах інформації про кращі світові аналоги. У зв»язку з цим без урахування кращих світових аналогів було створено 60% зразків устаткування для чорної та кольорової металургії, харчової промисловості, понад 30% — апаратури та устаткування засобів зв»язку, електротехнічного устаткування, землерийних машин та устаткування культурно- побутового призначення. Таке становище спричинене насамперед тим, що на початку 90-х років з набуттям підприємствами та організаціями господарської незалежності (згідно із Законом України Про підприємства в Україні ) останні з метою економії стали ліквідовувати патентно-ліцензійні структури.

Упродовж останніх років спостерігається процес скорочення чисельності винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій
— їх кількість постійно зменшується, що, безумовно, негативно впливає на процес створення нової техніки. Так, у 1998 році вона складала 47,2 тис. чоловік або 85,8% від рівня 1996 р. Через брак необхідної інфраструктури та умов для плідної діяльності, “інноватори”, у західному розумінні, в Україні по суті так і не з»явилися, а винахідники працюють здебільшого “на износ”, на декваліфікацію і на “утечку мозгов”.

Структура науково-технічних робіт (НТР) за своєю номенклатурою та питомою вагою складових в останні роки практично не відрізняється і в середньому складає:

. науково-дослідні роботи (39,6%);

. проектно-конструкторські і технологічні роботи (35,2%);

. виготовлення дослідних зразків виробів (15,7%);

. науково-технічні послуги (6,5%);

. проектні роботи для будівництва (6,5%).

Фінансування НТР 1998 року здійснювалося з наступних джерел :

. кошти держбюджету (28,8% від загального обсягу фінансування);

. кошти замовників НТР (62,2%);

. власні кошти організацій, що виконували НТР (3,1%);

. кошти Держіннофонду (1,9%);

. кошти інших джерел (4,0%).

Порівняння показника чисельності спеціалістів, які працюють у науково- технічній сфері України, з розрахунку на 10000 зайнятих в економіці держави
(у 1997 р. — 84 чол.) з відповідним показником ряду європейських країн і
Росії вказує на те, що Україна поступається останній (143 чол.), а також таким країнам, як Німеччина (125 чол.), Франція (122 чол.), Великобританія
(97 чол.), Бельгія (95 чол.). Але за цим показником Україна поки що знаходиться попереду таких країн, як Австрія (67 чол.) та Італія (60 чол.).

Україна впевнено посідає перше місце у світі за густиною кадрового науково-технічного потенціалу‚ значно випереджаючи Японію‚ Ізраїль‚ Росію і
США. В той же час за рівнем продуктивності національної економіки Україна займає тільки 82-ге місце у світі‚ програючи Японії у 10,8 рази; Ізраїлю — у 7,8; Росії — у 1,9; США — у 13,2 рази. Такий вражаючий розрив між наявним ресурсом одного з головних факторів економічного росту та рівнем національної продуктивності є характерним для всіх постсоціалістичних країн. Так‚ відповідно за показниками‚ що порівнюються‚ ці країни займають місця: Росія — 4 та 59; Болгарія — 5 та 61; Білорусь — 10 та 52; Естонія —
11 та 50; Словенія — 13 та 26; Словаччина — 22 та 36; Румунія — 28 та 58;
Польща — 35 та 46; Угорщина — 33 та 39.

Скористаємося статистичними даними щодо фінансування науково-технічної сфери у державному секторі окремих країн OECD (Організація економічного співробітництва та розвитку) та фактичними даними Держкомстату України за
1997 рік. Статистика OECD репрезентує економіку розвинутих країн світу і вважається найбільш достовірною для міжнародних порівнянь. Для цілей статистичного аналізу були вибрані держави‚ що є представниками різних за продуктивністю національної економіки груп країн OECD і також можуть розглядатися як аналоги України за своїм природним і ресурсним потенціалом
(чисельність населення‚ територія‚ географічне положення). Дані для міжнародного порівняльного аналізу показників витрат на НДПКР у державному секторі вибраних країн OECD та України представлені у таблиці.

Міжнародні порівняння показників витрат на НДПКР у державному секторі вибраних країн OECD і Європейського Союзу та академічного сектору України
(1997 р.)
|Країна, регіон |Витрати на НДПКР |Дослідники‚ що |Витрати на НДПКР у |
| |у державному |виконують НДПКР у |державному секторі |
| |секторі (за ПКС),|державному секторі|на 1 дослідника (за|
| |млн. дол. |‚ тис. осіб |ПКС)‚ тис. дол. |
|Канада |1457,42 |7,5 |194,3 |
|Франція |5603,37 |25,9 |216,3 |
|Німеччина |5498,05 |36,3 |151,5 |
|Греція |174,40 |1,9 |91,8 |
|Італія |2841,01 |13,1 |216,9 |
|Японія |6917,53 |29,9 |231,4 |
|Іспанія |913,00 |7,7 |118,6 |
|Туреччина |145,04 |1,8 |80,6 |
|Великобританія |2977,63 |14,0 |212,7 |
|Європейський |20529,72 |117,8 |174,3 |
|Союз | | | |
|Україна |305,48 |34,9 |8,8 |
|(академічний | | | |
|сектор) | | | |

З таблиці добре видно‚ який значний розрив із розвинутими країнами ми маємо щодо відносних обсягів фінансування державного сектору науково- технічної сфери. Так‚ рівень витрат на НДПКР у академічному секторі України на одного дослідника складає тільки 5% середньоєвропейського рівня. Навіть якщо ми розглянемо наших сусідів – Туреччину та Грецію, що історично відіграють для нас роль аналогів у міжнародних порівняннях ‚ але у науково- технічній сфері Європи погоди не роблять‚ ми чітко побачимо катастрофічно неконкурентний режим фінансування української науки. Названі дві країни витрачають коштів на фінансування одного дослідника приблизно у десять разів більше, ніж Україна. Виникає риторичне запитання: Про який інноваційний вектор економічного розвитку може йти мова при збереженні такого стану речей?

В українській науково-технічній сфері утворилася ситуація зачарованого кола: великий ресурс не може бути адекватно профінансований‚ що у свою чергу спричиняє низьку його економічну ефективність‚ що‚ далі‚ спричиняє брак коштів для фінансування. В цих умовах урядом вибрана дивна тактика фінансової політики щодо підтримки науково-технічної сфери — вибіркове і нерегулярне виділення коштів тільки на заробітну плату‚ та ще й у розмірах‚ які не забезпечують елементарних потреб науковців. Ясно‚ що ця практика створює ілюзію фінансування науки‚ а реально виконує функцію допомоги по безробіттю.

То ж звернімо увагу на те, що в умовах відкритого науково-технічного простору необхідні соціально-економічні витрати на проведення успішних
НДПКР уніфікуються між країнами. Українські вчені‚ як і їх колеги з практично всіх куточків світу‚ за тими ж самими цінами купують обладнання‚ матеріали‚ прилади та інформацію‚ сплачують реєстраційні внески‚ транспортні тарифи та кошти за помешкання і харчування при участі в міжнародних наукових конференціях‚ семінарах‚ школах‚ програмах стажування.
До того ж їм всім треба мати відносну матеріальну незалежність для вирішення стандартних побутових проблем і родинних зобов»язань з тим‚ щоб вони могли повністю віддаватись улюбленій справі і реалізувати свої таланти і здібності.

Виходячи з цього, зрозумілим є висновок‚ що відносні витрати на одного ефективного дослідника не можуть в Україні так сильно відрізнятися від середньоєвропейських‚ як це фактично склалося. Тим паче‚ що і на українському ринку сьогодні більшість товарів та послуг вже давно реалізуються за світовими цінами. Провал у політиці фінансування науки і‚ зокрема‚ заробітної плати вчених‚ який допущений низкою урядів‚ у жодному разі не може вважатися природним і повинен бути ліквідованим якнайшвидше.

Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів.
Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. За експертними оцінками через недовикористання сучасних досягнень науки і технології у виробництві Україна втрачає щорічно 10 млрд. доларів США.

Досвід роботи технопарків, малих науково-впроваджувальних фірм, інших інноваційних підприємств свідчить про значні можливості нових інноваційних структур у вирішенні проблем впровадження.

Стратегією економічного та соціального розвитку України на 2000 — 2004 роки передбачено, що визначальним пріоритетом державної політики має стати структурна перебудова промисловості, розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави.
Обраний стратегічний курс на інноваційний розвиток ґрунтується на структурній перебудові економічних галузей, технологічному оновленню промисловості, широкому використанні досягнень науки і техніки. Наявний науково-технологічний потенціал ще здатний забезпечити економічний прогрес
України.

Це обумовлено тим, що Україна на початку ринкових перетворень мала значні можливості для розвитку своєї економіки, зокрема в науково- технологічній сфері. Було створено науково-технічний потенціал, який за багатьма характеристиками відповідав рівню розвинених країн світу. З окремих наукових напрямів, наприклад, з матеріалознавства, теоретичної фізики, математики, зварювального виробництва, біотехнологій Україна і зараз зберігає провідні позиції у світі.

Протягом останніх років на державному рівні здійснено низку важливих заходів у напрямі поліпшення державної науково-технічної політики.
Верховною Радою схвалена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України.

Пріоритетами при розробці стратегії та політики розвитку наукомістких технологій в Україні сьогодні є:

— концентрація ресурсів на проведенні фундаментальних і прикладних досліджень за напрямами, з яких Україна має значний науковий, технологічний та виробничий потенціал;

— запровадження програмно-цільового підходу до фінансування усіх секторів наукової сфери;

— впровадження ринкових механізмів підтримки нових технологій, розширення участі малого й середнього бізнесу в науково-технологічному розвитку;

— приведення системи правового захисту інтелектуальної власності у відповідність з міжнародними нормами та введення інтелектуальної власності у господарський обіг;

— розвиток і впровадження сучасних інформаційних технологій.

Інноваційний розвиток передбачає перенесення акценту з традиційних науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, бізнес-інкубатори, проведення політики ресурсо- та енергозбереження.

На данный момент в нашей базе:
Рефераты: 60160
Дипломные работы: 626
Курсовые работы: 2381
Шпаргалки: 1034
Доклады: 12078
Сочинения: 5238
Изложения: 1016
Топики: 1546
Бестселлеры: 9
Авторские материалы: 6802
Отчеты: 1

Всего работ: 90891

[Новые поступления]

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: